Ми двома сузір’ями спали в скляній вишині,
Плели візерунки вогнем на нічнім полотні.
Та світлова клітка тісна – коли меркли старі,
Вибух обрали, щоб стати земними вві сні.
Розсипались іскрами в прірву на тисячі тіл,
Минувши туманності, хаос палких почуттів.
Гравітація долі – вічний компас і ціль –
Вела крізь народження незнаних іще берегів.
Роки розлуки палали, мов розпечені ядра,
Кожне прощання – всесвіт, що в муках зростав.
Дихали в вирвах, де крутиться космосу гра,
І розчинялись в обіймах міжзоряних переправ.
Аж поки Земля не вхопила за пульс, як магніт,
І пил небесний не став нам плоттю і єством.
Упали людьми у крихкий і смертний світ,
Скувавши сутності туго єдиним вузлом.
Я в натовпі взнав відблиск твій… приглушений спів,
Пам’ять металів не змити дощами віків.
Ти – та планета, до котрої вічність летів,
Щоб в теплих долонях твоїх нарешті згоріть.