Просочується крізь прозору грань,
не сколихнувши мережива ілюзій.
Невпинно змушує застиглу твердь
впустити в себе палку невагомість –
сяйливе лезо, що крає напівтінь.
Струменить на саме дно кімнати,
де дихала наосліп холоднеча.
Вона тане під подихом світла,
що у розпеченій, натягнутій струні
вихоплює з пітьми сріблястий пил.
Сонячний спалах переплавляє вимір,
розтинаючи навпіл летаргію часу.
У бурштиновій товщі повітря
він тихо пестить обриси забуті,
змиваючи густий осад днів.
І повертає пульс у сонний штиль
давно покинутого людьми кутка.
Безмовний дотик, сповнений тепла,
підкорює новій таємній владі
завмерлий, зачарований простір.