Останній астронавт стоїть у пустоті,
Де кисень відлунює серцебиття,
І зорі, криштальним пилом холодним,
Розсипаються в темряву небуття.
Іллюмінатор – рана в сталевому тілі,
Крізь нього Земля, мов легенда снів.
Зелено-блакитний острів дитинства,
Де вже не лишилось ні друзів, ні слів.
Тут – лише метал і повільні оберти,
Станція дихає старістю схем,
Кожен сигнал у холодний простір
Губиться наче крик без відгуку.
Він шепоче: «Дім… я пам’ятаю,
Як пахне дощ, як цвіте трава…»
Вакуум слухає й мовчить,
Лише орбіта тримає слова.
Можливо, колись цей самотній подих
Покине станцію, тіло й страх,
Спалахне світлом у зоряних водах –
Прощальним відлунням безлюдних світів.