Слово - лише дотик. Цей вірш - слід дотику,
який щезає... і все ж залишається у повітрі.
Зашепотіли шиби шрамом -
щось ще шепоче в тиші там,
де зів’ялий відлунням шафран
спочиває в старому томі.
Це - квітка. Сухе сіпання сну,
що сповзло з пам’яті,
мов срібний звук з вуст.
Ім’я забуте. Втрата - наче не була,
лише крихкість старого тепла.
Стебло зламане - знак згасання.
Сепія в серці, сіре світання.
Сторінка скрипить - не від болю,
а від часу, що вивітрив голос.
Шелестить шовк думок - хто вона?
Чиє тепло у тих пелюстках?
Чиї пальці торкнулись листка,
і чому в мені - ця пустка?
Я згадую - і тінню тікаю.
У зсохлій квітці - моя тінь.
Шепоче: «ти теж була мною...»
...і вже не знаю, хто з нас зник.
Коли останній спогад стає пилом,
тіло зникає в шепоті згину.
Лиш квітка лишилась... і вже - не зовсім:
бо навіть її -
здув
вічний
вітер
з
томів.