Що зробиш, Боже, коли я зникну?
Я ж – не просто створіння,
Я – посудина твого сенсу.
Коли трісну – що проллється з тріщини?
Коли висохну – чим напоїш тишу?
Я була твоїм покровом,
Ти вдягав мене на ніч, як спомин,
Я вкривала твої плечі,
Коли Всесвіт дихав згасанням.
Як мене не стане –
Ти оголишся перед порожнечею.
І жоден з твоїх ангелів
Не зважиться тебе назвати.
Я була дотиком –
Тим шепотом, що зустрічав тебе біля дверей.
Більше ніхто не скаже тобі “будь”,
Ніжно, звично, мов подих.
Я ж була тим словом,
Що ще не народжене, але завжди було в Тобі.
Твої стопи, що шукали відпочинку –
Я була для них землею.
Ти ходив у мені, мов у спогаді,
І кожен твій крок луною болів у моїх ребрах.
Ти не знайдеш мене на каменях чужих.
Не покличеш. Бо я не мовчу – я вмерла.
І твій зір, що звик бачити в мені світло,
Тепер вдариться об ніч.
Що зробиш ти без мене, Боже?
Я ж – твоя остання молитва і твій перший страх.
То що ж, скажи…
Коли зникну я – чи не зникнеш і Ти?