Слово

237

Чи ж то слово моє – як пташина безкрила,
Що спадає додолу, не знявшись у вись?
Ні! Воно – не з тих, що бездушно зотліло,
А вогонь, що в тиші палав крізь віки.

Я ховала його, як скарб у камінні,
Не для світу, що спить, а для правди ясної,
Що проросло колись у грудях дитини
І стало мечем проти темряви крижаної.

Нехай скажуть: “Даремно, не твого то роду”,
Що ж, я – вигнаниця з мовчазного краю.
Та несу його, слово, крізь біль і негоду,
Бо інакше в собі – я себе не впізнаю.

Зв'язок

Залишити слово

Якщо текст торкнувся – напишіть.
Якщо є питання, пропозиція або просто
бажання бути почутим – це місце для цього.




    Надсилаючи листа, Ви довіряєте свій голос цьому простору. Я бережу Вашу приватність так само ревно, як власну тишу