У глечику світу закипав час,
На плиті долі, де смерть - лише фарс.
Чайник - старенький, із тріщиною на боці -
Раптом прокинувсь у власнім пророцтві.
"Я - Бог!" - прогримів із носика грізно,
Хоч вилив лиш пару й іронію слизьку.
Слідом за ним повстали тарілки,
Диктуючи власну мораль і вірші.
Вилка - пастор у гурті ножів,
Сіль кропила все, де вгледділа гріх.
Склянки влаштували мітинг в шухляді,
А ложка втекла - до коханця в мармеладі.
Світ перекосився, зникли всі межі:
Що є буттям - від уяви залежить.
Та чайник кипів: без води і без змісту...
Бо Богом він був - лиш у власній мисці.