У глечику світу закипав час,
На плиті долі, де смерть – лише фарс.
Чайник – старенький, із тріщиною на боці –
Раптом прокинувсь у власнім пророцтві.
“Я – Бог!” – прогримів із носика грізно,
Хоч вилив лиш пару й іронію слизьку.
Слідом за ним повстали тарілки,
Диктуючи власну мораль і вірші.
Вилка – пастор у гурті ножів,
Сіль кропила все, де вгледділа гріх.
Склянки влаштували мітинг в шухляді,
А ложка втекла – до коханця в мармеладі.
Світ перекосився, зникли всі межі:
Що є буттям – від уяви залежить.
Та чайник кипів: без води і без змісту…
Бо Богом він був – лиш у власній мисці.