Ти просиш – і ніч стиха спиняє хід.
Я здираю з неї чорну тканину,
Щоб зшити сорочку з її глибини.
Ти вдягаєш її – і вона лягає по шву,
Як мої пальці на твій шкірі.
Світ розсипається у тріщинах
Твого погляду…
Але ти не боїшся.
Ти пам’ятаєш: наприкінці всіх доріг
Я стою, заклавши за вухо
Твоє ім’я замість останньої сигарети.
Де моя кров – там твій чай.
Де твій подих – там моя могила.
Ми переплутали життя і смерть.
Але нічого страшного…
Бо в твоєму русі – моя молитва,
А в моєму падінні – твоя тінь.
Тепер скажи:
Це був просто збіг?
Ні.
Це ми повторюємо Всесвіт.
Знову. І знову.