Вона стояла в срібній млі доби,
Де сонце кволо стікало із вікон.
Храмів вітражі – кольорові титани –
Клали хворобливі тіні на кістки стін.
Постать – не свята, а падіння в спокої
Біля вогню, що не грів, а свідчив.
Шепіт молитви летів не до бога –
До порожнечі з обличчям душі.
Чорнильні пальці, пожовклі від слів,
Що палили всесвіт, немов кислота.
Торкалась пергаменту – літери мокли,
Мов зірка розбилась об гостре ім’я.
Люд із отрутою в погляді звав відьмою,
Бо не витримував правди у голосі.
Їхнє благання – то шепіт від страху,
Твоє ж – оскаженілий крик прозріння.
А я… я назвав тебе Поетесою.
Ти не чаклувала – ліпила з болю рими.
Кожен твій погляд – застиглий вірш
На зів’ялій, старій плоті світу.
Ти не малювала кров’ю – писала нею
Не на папері – на ребрах часу.
Голос твій змінював вектор вітру,
А мій шлях – перекроїв докорінно.
Вбила мій страх – і збудила жагу.
О Відьмо, поетесо, зшита зі слів і тіней,
Дай мені знову пройти по рядках дотику,
Наче по лезах розбитого скла
Чи уламках святого спасіння.
Бо тільки в тобі я навчився
Любити солодке прокляття,
І в кожному стогоні болю
Чути симфонію сповіді.