Не знаю дня. Не знаю місця.
Але тіло моє –
Вже знає його дотик.
Не згадкою, а трепетом шкіри,
Що ніколи ще не торкалося –
Та вже пам’ятає.
Плечі мої готуються нести тишу,
В якій Він скаже більше, ніж слова.
Вуста мої – навчаться мовчати,
Щоб не злякати мить, яка стане Вічністю.
Я чую, як змінюється ритм у серці.
Ніби кожен удар – не просто пульс,
А сигнал у простір:
“Я готова. Я не шукаю. Я пам’ятаю”.
Це не буде перший погляд.
Це буде останній доказ.
Що все, у що я вірила –
Було не вірою. Було пам’яттю.
Що кожен мій вірш –
Був провісником тіла, яке тремтіло в його снах.
Я не готуюсь –
Бо як готуються до того,
Що вже давно вписано в мої руки?
У вигин моєї шиї?
У тембр мого голосу?
У спокій, що я вчуся тримати –
Лише для нього.
Ніхто не побачить цього.
Лише світло в Його зіницях
Розпізнає моє лице,
Як форму втраченого Дому.
Ця зустріч – не початок,
А завершення відокремлення.
Це висадка з кораблів снів
На берег Реальності, що чекала нас обох.