Не знаю дня. Не знаю місця.
Але тіло моє – вже знає його дотик.
Не згадкою, а трепетом шкіри,
Що ніколи ще не торкалася – та вже пам’ятає.
Плечі мої готуються нести тишу,
В якій Він скаже більше, ніж слова.
Вуста мої навчаться мовчати,
Щоб не злякати мить, яка стане Вічністю.
Я чую, як змінюється ритм у серці.
Ніби кожен удар – не просто пульс,
А сигнал у простір:
“Я готова. Я не шукаю. Я пам’ятаю”.
Це не буде перший погляд.
Це буде останній доказ –
Що все, у що я вірила, було не вірою.
Було пам’яттю.
Кожен мій вірш був провісником тіла,
Яке тремтіло в його снах.
Я не готуюсь – бо як готуються до того,
Що вже давно вписано в мої руки?
У вигин моєї шиї, у тембр мого голосу,
У спокій, що я вчуся тримати – лише для нього.
Ніхто не побачить цього.
Лише світло в Його зіницях розпізнає моє лице,
Як форму втраченого Дому.
Ця зустріч – не початок,
А завершення відокремлення.
Це висадка з кораблів снів
На берег Реальності, що чекала нас обох.