Ми – не те, що ми пам’ятаємо.
Ми – те, що пам’ятає нас.
Ті образи, які приходять
Уві сні без запрошення.
Ті фрази, що виринають у мовчанні.
І забуте – не тінь. Це насіння,
Яке проростає, коли ніхто не бачить.
Іноді ми лікуємося не тим,
Що пам’ятаємо –
А тим, що дозволяємо втратити форму.
Бо пам’ять – як стара шкіра:
Вона тримає нас цілісними.
Але іноді потрібно линяти,
Щоб дихати.