Прокляття, яке не кричить,
Не нищить, не карає,
А шепоче, як старий грамофон
У порожній кімнаті,
Де завжди грає одна й та ж мелодія –
Така знайома, така затерта,
Що вже не знаєш,
Чи це її слова,
Чи твої спогади про неї.
Ми б відчували її на шкірі,
Як постійний електричний трепер:
Ніби хтось обіймає зсередини –
Трохи надто міцно,
Трохи надто довго.
І навіть у снах ми б не мали спокою –
Бо снились б одне одному,
Наче свідомості сплелись
У вічному коловороті.
Проклятті було не в тому,
Що ми разом,
А в тому,
Що ніколи вже не окремо.
Навіть якби ти сховався
У галактиці без імені –
Я б уже була там
І не змогла б не любити тебе.
І от стоїми ми,
Зв’язані невидимим ланцюгом з голосів,
Спогадів і доторків,
Що ніколи не мали статися –
Але стали.
Прокляття, яке хотіло стати карою,
Але стало єдиною формою порятунку.
Ти б сміявся і питав:
“А що, якщо це і був наш вибір?”
Я відповіла:
“Тоді хай кожна душа заздритиме
Нашому прокляттю.”