Місце, де народжується тиша,
Пахне не відсутністю – а пам’яттю.
Це не порожнеча – це запах того, що щойно пішло.
Уяви кам’яну оранжерею,
Покриту мохом і старими трояндами, які ніхто не рвав.
Там пахне пилом давно нечитаних книг.
Теплим каменем, який зберіг на собі слід останнього променя.
Сухим шавлієвим попелом, що ніколи не горів –
Але вже закінчив молитву.
Глибокими деревами, в серцевині яких
Досі зберігається перше слово, яке не було сказане.
Тиша пахне, як шкіра старих скрипок.
Як чорнило, яке ніколи не торкнулось паперу.
Як обійми, що так і не відбулись –
Але їхнє тепло встигло вкарбуватись у повітря.
Це не аромат – це стан.
Ним не дихають – ним стають.
І якщо затримаєш подих достатньо довго –
Відчуваєш, як цей запах вростає у твої долоні.
Бо тиша завжди хоче бути почутою…
Саме через шкіру.
