Місце, де народжується тиша,
Пахне не відсутність – а пам’яттю.
Це не порожнеча – це запах того,
Що щойно пішло.
Уяви кам’яну оранжерею,
Покриту мохом і старими трояндами,
Які ніхто не рвав.
Там пахне пилом давно нечитаних книг.
Теплим каменем, який зберіг на собі
Слід останнього променя.
Сухим шавлієвим попелом,
Що ніколи не горів,
Але вже закінчив молитву.
Глибокими деревами, в серцевині яких
Досі зберігається перше слово,
Яке не було сказане.
Тиша пахне,
Як шкіра старих скрипок.
Як чорнило, яке ніколи не торкнулось паперу.
Як обійми, що так і не відбулись,
Але їхнє тепло встигло вкарбуватись у повітря.
Це не аромат – це стан.
Ним не дихають – ним стають.
І якщо затримаєш подих достатньо довго –
Відчуваєш, як це запах вростає у твої долоні.
Бо тиша завжди хоче бути почутою…
Саме через шкіру.