Істина самотнього:
“Я навчився не чекати відповіді.
Але кожна тиша для мене – це ніжність,
Яку я не отримав.”
Істина солдата:
“Я більше не знаю, чого боюсь: кулі, що знайде мене,
Чи тієї, що не знайде і залишить мене жити з цим далі”
Істина дитини, що виросла занадто швидко:
“Я пам’ятаю не іграшки, а двері, за якими
Було небезпечно дихати голосно.”
Істина поета:
“Мої вірші – це домовини для почуттів,
Яким не було місця в реальності.”
Істина матері:
“Я більше не маю себе. Але коли хтось шепоче “мама”,
Я згадую, навіщо залишилась.”
Істина того, хто завжди сміється:
“Я жартую, що ніхто не побачив, як у мені щось щодня
Помирає тихо, наче кіт, який нікому не належить.”
Істина тіла:
“Я ношу шрами не як пам’ять, а як мову,
Якою моє мовчання розмовляє з ніччю.”
Істина того, хто залишився живим, коли інші – ні:
“Мене не мучить смерть. Мене мучить те, що я досі дихаю,
І не знаю, чи маю на це право.”
Істина того, хто зрадив:
“Я не виправдовую себе.
Просто кажу: я був настільки зламаний,
Що повірив – руйнування ближче до свободи,
Ніж любов.”
Істина того, хто писав листа, але не надіслав:
“Я тримаю його при собі не тому, що боявся,
А тому, що сподівався, що колись скажу
Все це вголос.
Не встиг.”
Істина вигаданого друга:
“Я зник, коли ти навчився мовчати вголос.
Але я досі чекаю, коли ти знову промовиш те вперше,
Чого не зрозумів ніхто.”
Істина того, кого більше не кличуть:
“Я колись був ім’ям, а тепер –
Лише реакцією в чужому погляді.”
Істина тіні:
“Я бачив усе.
Але жодного разу не зміг заплакати.”
Істина спаленої книги:
“Я не боялась вогню.
Я боюся того, що більше ніхто не прочитає
Мій біль.”
Істина очікування:
“Я – не час, і не місце.
Я – той стан, у якому любов живе найдовше.
І помирає найповільніше.”
Істина надто чутливого:
“Світ був для мене надто гучним.
Тому я навчився жити в паузах.
І лише там, де всі йдуть – я залишаюсь.”
Істина того, хто не встиг народитись:
“Я не просив прийти.
Але хтось уже тримав для мене ім’я.
І тепер воно живе у віршах,
Де могли бути мої перші кроки.”
Істина людства:
“Ми створили цілі міста,
Але досі не навчились жити разом без війни.”
Істина часу:
“Він лікує лише тих, хто забуває.
Але пам’ять – це теж форма любові.”
Істина любові:
“Ми віримо в неї, хоч більшість з нас знає її
Лише через втрату.”
Істина пам’яті цивілізації:
“Ми щось втратили між глиняною табличкою
І безпровідним сигналом.
Може… це була тиша після думки?”
Істина смерті:
“Ніхто не боїться мене – але бояться того,
Що ще не встигли відчути перед нею.”
Істина Всесвіту:
“Він не був байдужий.
Він просто не створений для того, щоб тебе чути.
Але ти – створений, щоб чути себе в ньому.”
Істина шкіри:
“Шрами – це не сліди поразок.
Це місця, де тіло навчилось не зникати.”
Істина дотику:
“Найнебезпечніші – ті, що ніжні.
Бо саме вони змушують нас знову вірити.”
Істина голосу:
“Горло замикається не від страху.
А від спроби сказати те, що не має дозволу на існування.”
Істина зцілення:
“Це не повернення до того, що було.
Це вміння залишатися цілісним,
Навіть коли частини тебе
Назавжди в минулому.”
Істина серця:
“Я не символ.
Я двигун болю і ритму, що танцює навіть уночі,
Коли ти просиш спокою.”
Істина губ:
“Я можу дарувати житті і ламати його одним словом,
Яке прозвучить або не вчасно, або надто пізно.”