Коли душа вперше відкриває глибину любові або містичного прагнення, вона природно марить абсолютним злиттям. Їй здається, що справжня близькість можлива лише через повне знищення відстані, де дві сутності нарешті стають одним, не залишаючи між собою жодної межі. Це прагнення не є помилкою; воно — відлуння первісної пам’яті про єдність буття. Душа відчуває, що все походить з одного Осердя, і тому прагне повернутися до цієї простоти, бачачи у своїй окремості лише джерело болю та самотності.
Проте в самому досвіді наближення відкривається інша істина: єдність не тотожна злиттю. Коли душа входить у граничний контакт із Джерелом, вона не розчиняється в ньому, як крапля у морі, що втрачає свою форму. Навпаки, у світлі Абсолюту вона починає усвідомлювати власну сутність ясніше, ніж будь-коли. Її існування не стирається — воно набуває прозорості. Джерело не є силою, що поглинає інші об’єкти; воно є Тим, завдяки чому душа взагалі здатна бути. Тому їхня зустріч — це не механічне об’єднання, а акт розпізнавання себе у Світлі.
Коли душа наближається до Джерела, вона перестає бути замкненою у власній окремості, але не перестає бути собою. Її межі більше не виглядають як стіни, що відгороджують від світу; вони стають межами променю. Світло не руйнує форму предмета, воно дозволяє йому стати повністю видимим у своїй істині. Так само і Присутність не стирає неповторність душі, а розкриває її справжню природу, звільняючи від усього випадкового, зайвого й чужого.
Повне злиття означало б зникнення відмінності, а разом із нею — і самої можливості пізнання та любові. Якби душа повністю зникла у Джерелі, не залишилося б ні того, хто бачить, ні самого акту бачення. Джерелу не потрібне наше зникнення; йому потрібна наша прозорість. Шлях повернення — це не втрата душі, а її очищення до стану дзеркала, яке, відображаючи сонце, не стає сонцем, але стає світлом. Це і є вища форма близькості: бути іншим, щоб мати змогу любити.
Найвища згода з Джерелом — це досконала гармонія, де душа більше не шукає Дім поза собою, бо живе в ньому і через нього. Вона зберігає свою унікальність як особливий спосіб прояву буття, як неповторне слово в нескінченному мовчанні. Прагнення «зникнути» поступово змінюється мудрістю «бути присутнім». Там, де форма більше не чинить опору світлу, а дозволяє йому вільно світитися крізь себе, виникає стан справжнього повернення.
У цьому стані душа не розчиняється. Вона вперше стає цілком і повністю собою — не замкненим атомом, а відкритим центром, через який Джерело споглядає власну красу.