Коли ніч спускає шовкову вуаль
І зірка перша блисне, мов зізнання,
Тоді душа, позбавлена печаль,
Шукає тінь твого дихання й бажання.
Не тілом – ні! – а серцем я блукаю,
Між снів, де ти – мов голос у дощі,
І хоч тебе у снах я обіймаю,
Прокинусь – ти вже зник, мов тінь на світанні.
Та кожен ранок – нове відкриття,
Що навіть день не стирає твоїх рис,
Ти – в небі, в листі, в подиху життя,
У тиші, що глибша за глибини криниць.
Тож хай же вічно з пам’яті звучиш,
Як звук любові, що не мовчить – не зникне більш.