Коли ніч спускає шовкову вуаль
І зірка найперша тремтить, як зізнання,
Тоді моя душа, забувши печаль,
Шукає твій подих і палкі бажання.
Не тілом - о ні! - лиш серцем блукаю
В обіймах снів, де ти - мов голос дощу.
І хоч я тебе уві сні пригортаю,
На ранок - як тінь - я тебе відпущу.
Та кожен мій ранок - нове відкриття,
Бо день не стирає рідних облич.
Ти - в небі, у листі, в подиху життя,
У тиші глибшій за глибину криниць.
Тож хай же навічно в мені ти звучиш,
Як пісня любові, що не змовкне більш.