Посвячується Райнеру-Марії Рільке -джерелу мого натхнення.
Хто нас почує, коли ми кричимо до невидимих?
Янголи надто величні, аби здригнутись від болю.
А ми надто скороминущі, щоб мовчати вічно.
Ми, що падаємо всередину себе,
Мов зорі, які не хочуть світити.
Та все ж, з кожним трепетом серця
Ми торкаємось межі іншої реальності.
Там, де імена стають молитвами,
А сам подих – визнанням того,
Що ми не самі у цій нескінченності.
О, Божественне, що тремтить у повітрі.
Як пам’ять про тепло ще не створеної руки.
Чому ти приходиш тільки в тиші,
Коли ми вже розбиті й голі,
Випали з мови, що більше не тримає світла?
Ми створені для того, щоб дивитися –
Нехай і в порожнечу, що не дає відповіді.
Але хіба погляд, звернений до безодні,
Не є молитвою самою по собі?
Хіба не це ти хотів від нас:
Бути ранами, що світяться зсередини?
Ти – не відповідь. Ти – напруга питання.
Ти – не спокій. Ти – тривога, що чекає
На нашу силу: бути смертними,
Але відчувати в собі безмежне,
Наче коротка ніч,
Що все ж встигає запам’ятати зорі.