Посвячується Райнеру-Марії Рільке – джерелу мого натхнення.
Хто нас почує, коли ми кричимо до невидимих?
Янголи надто величні, аби здригнутись від нашого болю,
А ми – надто скороминущі, щоб мовчати вічно.
Ми, що падаємо всередину самих себе,
Мов зорі, які більше не хочуть світити.
Та все ж, із кожним трепетом серця
Ми торкаємось межі іншої реальності.
Там, де імена стають молитвами,
А сам подих – визнанням того,
Що ми не самотні у цій нескінченності.
О, Божественне, що тремтить у повітрі,
Як пам’ять про тепло ще не створеної руки…
Чому ти приходиш тільки в тиші?
Тільки тоді, коли ми вже розбиті й голі,
Випали з мови, що більше не втримує світла?
Ми створені для того, щоб дивитися –
Нехай і в порожнечу, що не дає відповіді.
Але хіба погляд, звернений до безодні,
Не є молитвою сам по собі?
Хіба не цього ти хотів від нас:
Бути ранами, що світяться зсередини?
Ти – не відповідь. Ти – напруга питання.
Ти – не спокій. Ти – тривога, що чекає
На нашу мужність: бути смертними,
Але відчувати в собі безмежне.
Наче коротка ніч,
Що все ж встигає запам’ятати зорі.