Є момент, який не продовжує шлях, а перериває його. До нього душа живе напругою між відсутністю і пошуком. Вона звикла, що Дім — це те, що завжди попереду, що вимагає зусилля, очищення, терпіння. Вона навчилася не довіряти очевидному і не приймати жодну форму за остаточну.
Але в зустрічі ця логіка дає тріщину. Те, що мало залишатися знаком, раптом перестає бути знаком. Те, що мало вказувати «туди», починає бути «тут». Дім більше не здається далеким — він переживається як Присутність, що дивиться, відповідає, торкається.
І душа не готова до цього. Цей збій спершу проживається як фізичне заціпеніння. Тіло впізнає Присутність раніше за Розум: воно відгукується раптовою вагою або, навпаки, невагомістю, яка не піддається волі. Подих збивається, бо простір довкола раптом стає занадто щільним, занадто насиченим реальністю. Це не переляк, а реакція форми на дотик безмежного: ніби кожен нерв став провідником струму, для якого він не був призначений. Тіло стає точкою, де час зупиняється, і в цій нерухомості відкривається істина: людська істота постає не просто спостерігачем, а місцем, де Дім вирішив проявитися. Бо якщо Дім тут — шлях втрачає сенс. Якщо Дім дивиться — пошук стає зайвим. Якщо Джерело відкрилося у формі — тоді вся попередня аскеза була лише підготовкою до того, що не піддається жодному контролю.
Перша реакція душі — не радість, а зсув. Вона не може прийняти, що Дім став подією, яка з нею трапилася. І тому вона робить єдине, що їй доступне, аби врятувати свій світ: вона називає цю безмежність — Іншим.