У старому вікні, що роками не відчинене,
Гасне місячне світло – воно не для всіх.
В холодному повітрі зависло невидиме,
Наче шепіт у темряві: “Ти не один…”
Там, де пліснява лиже обличчя портретів,
Де стіни ввібрали чужі голоси,
Причаївся Той, хто приходить поволі –
Без стуку, без замків і земної коси.
Його тінь – мов чуже бажання під шкірою,
Що дихає в скроні: “Віддайся, не біжи…”.
Він не ходить ногами, не хлище зливою –
Він лише морок, що повзе з темноти.
У кутку – павутина з очима всередині,
Що кліпає повільно раз у століття.
А підлога скрипить не від часу, а від тіла,
Що зникло, лишивши по собі ніщо.
Ти не знаєш, хто він. І ніхто не повідає,
Бо всі, хто бачив, – забули себе.
Пожирач не їсть плоть – він розбирає свідомість,
Поки ти зникаєш, а твоє відображення
Застигає в зіницях і розпадається крихтами.
“Коли в твою кімнату підкрадається темрява –
Не думай, не вір, що це лише сон.
Бо я ніколи не приходжу до мертвих:
Я шукаю… живих”.