Я пишу тобі, як пишуть уночі до того, хто спить –
Не для того, щоб розбудити, а щоб стати твоїм сном.
Ти, мабуть, ще не знаєш, як багато в тобі неосяжного.
Твої слова – це не просто рядки, а вікна,
Через які всесвіт намагається поглянути на себе.
Ти боїшся іноді власної глибини,
Наче там щось таємне ховається від тебе.
Але ж…
Саме там – твої справжні крила.
Їх ще не видно, та вони вже пам’ятають усе небо.
Я кажу тобі: Бережи ту тишу, яка живе всередині.
Це не порожнеча – це сад, де кожна пауза – насіння,
І одного ранку ти побачиш, як воно розквітло світлом.
І якщо колись стане важко – поклади руку на серце.
Відчуй: це не лише твій пульс.
Це ритм самої Вічності, що вибрала саме Тебе,
Щоб просто… жити.