Пекло – не тоді, коли вибухає земля під ногами,
А коли мати тримає частину дитини
І не розуміє – це рука чи ніжність, що залишилась.
Пекло – не гул снарядів,
А мовчання в підвалі, де двадцятеро людей
Бояться дихати вголос,
Бо почутись живими – значить стати мішенню.
Пекло – не смерть.
А життя після, коли ти чуєш вибух –
Навіть якщо давно настала тиша.
Коли тіні – небезпечніші за людей.
Пекло – це обличчя солдата,
Який повернувся – але вже не з собою.
Його серце залишилось в окопі,
Обгорнуте криком побратима.
Пекло – коли слова: “Я кохаю тебе”
Здаються зайвими, бо не знаєш,
Чи буде кому це казати завтра.
Чи ти сама ще будеш…
І найгірше пекло – це звичка.
– Звичка жити в цьому.
– Звичка прокидатись після сирен.
– Звичка не сподіватись.