Безмовна хвиля несе уламки ранку –
Крила розчиняються у повітрі,
Наче нота, що забула свій початок.
Відбиток – лише подих променя,
Що ніколи не досяг землі.
І час, цей химерний диригент,
Знову зупиняє рух годинникових пелюсток.
Я – лише пауза
Між подихом і його відлунням,
Між словом, яке не наважилось стати голосом,
І голосом, який боявся стати словом.
З неба сиплеться небуття, ніби чорнило,
І кожна літера шукає власну височінь,
Щоб нарешті у ній розчинитись.