Ти йдеш – і ллється світло тихо,
Наче крізь шовк моїх жалів.
Десь лист тремтить, десь вітер диха,
І серце тоне між полів.
Так ніжно, так без вороття –
Мов спогад, що давно зів’яв,
Твій подих – тінь мого життя,
Що на моїх вустах засняв.
О, не вертай, не руш цю млу,
Не розбуди мого мовчання.
Я в ній, як човен на весну,
Що спить під льодом споглядання.