“Наш сон – не тінь, а інший простір,
Де серце й правда – не розмова.”
У сні я йшов… не землю – безвість,
Блідим і диким кроком рвав,
Як вітер, що відкрити двері
На вічний біль у грудях звав.
Над головою – небо вмерле,
Без зір і місяця – мов гріх,
Крок мій, ніби пам’ять перша,
Вів не вперед, а в глиб нічних.
Не голос кликав – погляд сірий,
Що я колись у дні ясні
Зустрів – і з нього, наче з серця,
Пішли у темінь голосні.
Вона стояла в полі чорнім,
Без тіла, імені, одеж
Лиш поглядом горіла воля,
І шепотіла: «Повернись».
Та я не міг. Мене тримали
Сліди обірваних доріг,
Як обриси тих, хто спав у пеклі,
Та воскресав у снах старих.
Я чув, як груди рвуться в нім,
У клітці б’ється птах журби –
Цей сон був правдою і судом,
Що я в житті не пережив.
Я прокинувсь… день мовчав.
Але її очей примара
Була зі мною доти, доки
В мені дихала втрата.
«Вона стояла – привид спокути,
А я був грішником без слів…»
Я знов у сні. І не земля
Тримала крок мій – а незнане,
Де час застиг, де мить – ім’я,
А кожен подих – як вигнання.
Переді мною – сад із зламу:
Дерева чорні – сама печаль,
І листя їх шептало травмам,
Що я залишив їй – як жаль.
Вона сиділа серед вітру,
Убрана в біле – не для клятви,
А для прощення. Її обличчя –
Лише мовчання без утрати.
“Чому ти знов до мене йдеш? –
Шептала, не торкнувши зору. –
Коли у дні моїх безмежних
Ти вибрав іншу – злу й прозору?”
Я став відлунням власних ночей,
Де кров гаряча – то розплата.
“Я не шукав, – сказав, – але в ній
Я не знайшов себе. Лиш втрату.”
«Мене прости – і прокляни,
Та дай останній погляд кину…»
ВОНА:
Ти мав мене, як вітер має
Весняну квітку на межі.
Ти думав: зникну – і не звикну
Молити небо в німоті?
Я:
Я був не бог, а лиш сумнів,
Я не тримав – я не дійшов.
І твоя віра, мов мотузка,
Мене тримала без прикрас.
ВОНА:
То хто ж ти, тінь моя недужа?
Коханий? Зрадник? Чи поет?
Якщо ти йшов – чому ти тужиш?
І серце тягнеш – в інший вимір?
Я:
Бо я в тобі – як подих в полі.
Бо я в тобі – без вороття.
І кожен день – це поволі
Спокута мого забуття.
«Хто прокидається – той кається.
Та не всі доходять до кінця…»
Я розплющив очі. Все мовчало.
В кімнаті – вітру вітражі.
Але її лице стояло
В повітрі – ніби на межі.
Ні крик, ні сльози не зітруть
Те, що в снах горіло в тиші.
Бо сон – не вигадка, а суть,
Що палить душу – як у вірші.
«Не всім дано дійти до храму –
Дехто вмирає на порозі…»
Я встав. Не тіло – оболонка.
Не день – а чорна порожнеча.
Моя рука – не для контролю,
А для хреста, що тінь трима.
Я йшов не до її прощення –
А до забуття, як до світанку.
У кожнім камені – відлуння
Тих слів, яких не говорив.
Мені не треба гірних спокут,
Бо гріх мій був не в тій вині.
А в тому, що не зміг збагнути
Коли вона ще снилась… мені.
Світ не змінивсь. Лише у грудях
Щось згасло – тихо, як вогонь.
Я усміхнувсь, мовби у смерті
Нарешті чув її “прощай”.
“Я був поетом – та без слова.
Я був коханцем – без любові.
Я був живим – та не зумів
Навчитись, як живуть без снів.”