(насичений бароковий синтаксис)
О ні, не тьмій - не згасай у вирізьблених кістяних порталах ночі,
бо ось дитинство, ще світлоноге, прибігає крізь золотокрильні луки,
і плескає в долоні, розбурхуючи час, мов джерело,
що гомонить проти безодні.
Старість же - сива жебрачка в бурштинових лахміттях -
повзе обабіч, відлічуючи тіні,
і кличе скляним подихом схилитись, обм’якнути, забутись.
Та я не здамся їй, не підкорюся у цю гучну годину -
ні я, ні серце, що все ще громоверхо б’ється.
Я зворушу світанок, зведу вітри на обрії,
струхну чорногорлі дзвони забуття
й накажу їм голосити - проти безмовних ям,
проти повзучого попелу по краях мого імені.
Бо пам’ятаю, як колись - у перші дні,
коли світ був кришталево щедрий,
а дерева співали мені кларнетним соком -
я здіймався на пагорби й викликав сонце до слова.
Тоді ніщо не здавалося скінченним,
і час, мов зухвалий пес, гнався за мною,
і я сміявся - неприборканий, несхитний.
А нині я стою - останній оратор проти хижої тиші,
і бачу, як темрява, мов гарячий віск,
стікає з небес, втомлених моєю впертістю.
Та хай! Я перекую голос у меч,
я словометаю, духопалаю, полум’яному круку
в очі дивлюсь без тремтіння.
Бо смерть - то лише завісний вітер,
що хоче загасити мою свічку;
а я - тліючий шторм,
який знову й знову запалює себе
проти її безоких уст.
Тож хай дитинство моє стоїть поруч -
той юний відблиск, що ще пам’ятає
всі шляхи нагору, всі способи співати,
коли легені переповнює світ.
І хай старість, що вже схилилась за моєю спиною,
чує, як я, впершись у землю,
кличу бурю до бою.
Не йду лагідно в примарну браму -
я вириваюсь, погримую, воскресаю диханням.
О ні я - я не готовий.
Ще раз, востаннє,
розкриком розітну темряву
і змушу ніч спалахнути моїм іменем.