Крізь пил завіс, крізь оксамит старий,
чуже обличчя допиває роль.
Мій жест – надламаний, навік змарнілий,
під гримом схований запеклий біль.
Я – у партері, в темряві густій,
глядач, що загубився між рядами.
Дивлюсь на сцену – на фальшивий стрій,
де вихід щільно зачинили перед нами.
Мене ліпили пальці випадкові,
кроїли з вигадок, обрізків та жадань.
Я – манекен, покинутий у слові,
у безвість вицвілих, марних сподівань.
Я – лиш пробіл, роззявлене провалля
між тою, ким марилось бути уві сні,
і лялькою, що зібрана сьогодні
руками тих, хто став чужий мені.
Між тим, чим серце прагнуло світити –
тим чистим сяйвом, що не знає меж –
і цим фантомом, що з тліну витий
посеред площ та паперових веж.
Одна лиш пауза, застигла між двома,
непізнана, самотня в кожній драмі.
Навколо стін – безжалісна тюрма,
де світ розчинено у цій химерній рамі.
Немає «Я». Лиш мерехтить екран.
Вповзає в легені сизий, терпкий дим,
щоб стерти контур, і подобу, й план –
назавжди ставши попелом глухим.