Летаргічний рай

223

Ти йдеш садами, де я ніколи не ступала,
В шовках, не торканих моїм плечем.
Ти – та любов, яку я в думці розіп’яла,
Гірким, скляним, невидимим мечем.

П’єш білий спокій, замкнений в кришталі,
Гортаєш фоліант, що не розгорну.
Твої шляхи – безкровні, сталі й дальні,
Де ти плекаєш стужу крижану.

Яка ти гарна – та, що не збулася!
Велична в летаргічному раю…
Душа із плоттю так і не злилася –
У шві розриву я, жива, стою.

Дві фікції. У сутінках застиглі
На грані лез, між мертвих сторінок.
Ми по спіралях до нестями бігли,
Боячись зробити цей останній крок.

Приймаю пустку – вишукану й гостру,
Сріблистий іній на твоїх вустах.
Ти – ідеал. Моя примарна сестро,
Ти – мій жаданий і величний крах.

Leave a comment 0

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Зв'язок

Залишити слово

Якщо текст торкнувся – напишіть.
Якщо є питання, пропозиція або просто
бажання бути почутим – це місце для цього.




    Надсилаючи листа, Ви довіряєте свій голос цьому простору. Я бережу Вашу приватність так само ревно, як власну тишу