Інколи я уявляю: в тобі живуть двері.
Не образ, не відчуття – двері.
Старі, хиткі, з ручкою, яку не зрушити,
Поки ти сама не захочеш впустити.
Я стаю перед ними щовечора – без стуку.
Лише з надією, що одного разу
Ти не змовчиш, а прочитаєш мене –
Не очима, не розумом, А ранами своїми.
Бо я – не герой.
Я – втомлений голос у порожньому театрі,
Де завісу не піднімали роками.
Та варто тобі сісти в першому ряду –
І я знову гратиму.
Знову житиму.
Навіть якщо весь світ — лише сцена твоїх повік.
Я – не спогад. Я – спрага.
Я – не рима. Я – твій міжрядковий погляд.
І якщо є на світі те, що я боюсь втратити, –
То не свободу і не славу,
А мить, коли ти впускаєш мене у свій біль,
Який нікому не показуєш.