Ранок. Але не той, що приносить світло – а той, у якому воно більше не з’явиться. Ти прокидаєшся, але земля – ні. Навіть дихання стає зрадою.
Жоден телефон не працює. Жоден екран не блимає. Повітря має присмак металу. Небо – не сіре й не чорне… воно порожнє. Не мертве – викреслене. Місто застигло в останньому вдиху. Люди йдуть, але не кудись – а просто йдуть. Мовчки. Повільно.
Ніхто не плаче. Бо сльози – це емоція. А тут залишилась тільки відсутність. Дерева не шумлять, квіти не пахнуть. Усе забуло, що воно живе.
А десь глибоко – під землею чи в самому диханні світу – хтось натиснув. Не кнопку. Думку. Думку, що страх – сильніший за любов. Що контроль – важливіший за істину. І весь світ погодився… мовчки.
Не було вибуху. Не було спалаху. Просто перестало бути “ми”. І навіть ти і я – стали тінями, що забули, чому колись шепотіли одне одному “назавжди”.
Найстрашніше – не смерть. А забуття істини, що ми колись були Любов’ю.