Вирок: Свобода

166

Засуджений до волі. Смертний привілей.
Під небом олов’яним змиваються фарби,
Ми – в’язні власних марень і тісних галерей,
Де час догриз надію, наче окислі скарби.

Буття – липка багнюка. Повзе по голій шкірі.
Тиснуть речі навалом, потворні і тупі.
Поглинув мотлох простір у затхлому ефірі,
мов мухи у сиропі – безкрилі і сліпі.

Скляне незриме око – мовчазний конвоїр.
Карбує кожен жест на сталевій гільйотині.
У дзеркалі – нікого. Тільки зблідлий зір
Шукає давній фантом у стужій глибині.

Безлюдний горизонт. Брак світла і тепла.
Без Бога й режисера – обірваний політ.
Відчужений, нічийний… У епіцентрі зла –
Сам кат собі, і сам – увесь згаслий світ.

Геть кволе співчуття! Цей холод – вища гідність.
П’ю чорну порожнечу, як келих полину.
Зник останній сенс, замовкла благодійність –
Розчинюсь самотньо в ніч. Я вибрав цю вину.

Leave a comment 0

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Зв'язок

Залишити слово

Якщо текст торкнувся – напишіть.
Якщо є питання, пропозиція або просто
бажання бути почутим – це місце для цього.




    Надсилаючи листа, Ви довіряєте свій голос цьому простору. Я бережу Вашу приватність так само ревно, як власну тишу