Скляний вакуум тисне. Власний полон.
Партер у чеканні на спокій і сміх.
Як вірять вони у цей вицвілий сон,
В картонні фортеці і ватяний сніг?
Їх статика – лезо. Врізається в скроні.
Застиглі обличчя, порожні долоні.
Між нами безодня. Ця тиха війна
Вузлом запеклася і тягнеться з дна.
Тут все – реквізит. Лиш фанера і клей.
Торкнись – і блакить потече по руці.
Я бачу приціли в зіницях людей
І зяють провалля на кожнім лиці.
Забуто, як можна не слухать ефір,
Заснути без берців, не гріючи сталь.
В грудях заліг переляканий звір,
Що в сяйві вітрин пам’ятає… підвал.
Амнезія затишку. Радість пуста.
Алгоритм виживання зашито під шкіру.
Ця пауза залу – петля на вустах.
Театру не вірю. Виставу закрито.