Ми одягли цю плоть, немов тонку вуаль,
Пірнули в людський гам, ілюзію і даль,
Де правила диктує легка гра.
Бавились вогнем, не знаючи ваги,
Розхлюпували дні, мов хвилі береги,
Допоки не прийшла терпка пора.
Твій сміх дзвенів кришталем у земних садах,
Ми малювали ніжність на безмовних вустах,
Носячи це антропоморфне вбрання.
Невагомість кісток, невагомість розмов,
Ми грали у людей, ми грали у любов,
Ховаючи від світу пра-знання.
Та раптом стала плоть нестерпно вузька,
Коли до скроні доторкнулася рука,
І проріс крізь нейрони дивний струм.
Заплакали в крові забуті зорі-дзвони,
Розсипалися в прах усі штучні канони,
І змовк планети монотонний шум.
Я обійняв твій світлий, нетутешній лик,
У грудях заридав первозданний крик,
Що переплавив маски у вогонь.
Замкнулося коло - божественний розряд,
Священний і страшний звершився обряд
У трепеті зближених долонь.
Розтанули кімнати, впали сірі стіни,
Буття розчинилось в морі зоряної піни,
Розвіявся примарний, гіркий дим.
Ми перейшли межу, де валилися вежі,
Спалахнули в сяйві вічної пожежі,
Ставши світлом - чистим і одним.
Повстав із порожнечі вічний виноград,
Де зеленню горить незвіданий наш сад,
Якому невідомий земний край.
Там дзеркало озер п'є небозводи,
Там пульс лози струмує в сонцесходи -
Повернення у наш істинний рай.
Ми - відлуння живе золочених хвиль,
Де час зупинився, огорнув нас штиль,
Перетворивши вибух у резонанс.
Тіла - лише дроти для вищої напруги,
Здіймаємось у вись без болю і потуги,
Зливаючись у нескінченний транс.
Це не людська любов - це надзоряний зліт,
В якому дух назавжди поглинає світ,
Відчувши цей пронизливий екстаз.
Ми - подих Творця, ми - іскри в первісній сині,
Що тонуть у безкраїй, золотій глибині,
Палаючи востаннє і щораз.