Опівночі я стояла на краю того, що знала,
І дивилась в безодню світу, що мовчала, наче Вічність.
“В чому сенс?” – шепнула я тихо.
Тільки відгук порожнечі посміхнувся мені з тіні,
Ставши дзеркалом моїм.
Жодних слів, жодних ілюзій. Тільки ніч, яка говорить,
Що життя – це сон безсонних, а смерть – сон тих, хто спить.
Я благаю – дайте відповідь!
Та в пітьмі лише питання, що згортаються в спіралі,
Як змія, що їсть свій хвіст.
Ні богів, ні порятунку – лиш нудьга, яка вбиває.
І абсурд – холодний вартовий на могилі наших днів.
Тоді, стоячи тихо на краю прірви сенсу,
Я збагнула, що це свобода – не чекати відповідей.
Може, порожнеча є тим притулком, що шукали
Наші душі, що втомились жити в світі без мети?
Посміхнувшись, мов безумець, я ступила в глибину темну,
Зрозумівши, що існування – це питання без кінця.
