О, тише сніжна, де ідеал заснув, –
Наче лебідь без повітря, без відлуння,
У мить, коли слова – лише тремтіння
Ефірних крил, що стомлено пірнув.
Не втисне перо в млу свою печать,
Бо кожна думка – тінь, лиш відблиск сну,
І світло, що торкнуло білизну,
Палає, щоби зникнути – ніби благодать.
Мій розум – в’язень білих берегів,
Де мовчазна безодня кричить ім’я
Того, кого не створило чоло.
Чи є творіння там, де без мотив –
Лише порожня височінь буття,
Де небуття – єдине полотно?
