Забуття рідко настає як раптовий обрив пам’яті; частіше воно приходить тихіше — як поступова, майже непомітна розсіяність. Коли душа виходить у світ, він відкривається перед нею у заворожливій множинності форм. Речі вимагають уваги, події змінюють одна одну, а бажання народжуються з такою інтенсивністю, що кожне з них здається самоцінним. Спочатку душа ще зберігає відчуття власної неділимої єдності, знаючи, що ці зовнішні рухи — лише піна на поверхні її буття. Проте поступово її погляд затримується на окремих фрагментах. Вона починає дивитися на них не як на прояви Єдиного, а як на сили, здатні визначити її саму.
Так починається онтологічне розсіювання.
Кожна річ, якій душа віддає свою безроздільну увагу, стає «крадієм» її сили. Кожне прагнення, яке вона приймає за своє остаточне призначення, забирає частину її центру. Це не відчувається як втрата; навпаки, душі здається, що вона збагачується, опановуючи нові ролі, досягнення та знання. Світ пропонує їй безліч масок, і в кожній із них вона сподівається знайти повноту. Але з кожною новою маскою її справжнє обличчя стає все більш розмитим. Те, що раніше було єдиним внутрішнім рухом, розпадається на безліч дрібних векторів.
Душа більше не споглядає з Осердя — вона дивиться з багатьох точок одночасно, перебуваючи в стані постійного внутрішнього мерехтіння. Її увага ковзає поверхнею реальності, переходячи від одного об’єкта до іншого, і в цьому невпинному бігу вона втрачає здатність до вертикального споглядання. Вона звикає жити в «горизонтальному полоні», де кожна нова подія стає тимчасовим центром її всесвіту. Чим більше таких випадкових центрів з’являється, тим слабшим стає справжнє Осердя. Розсіяність не знищує основу душі — вона робить її «нечутною».
Душа рухається постійно, але цей рух позбавлений спокою, бо він не має точки опори. Вона досягає цілей, але радість від них миттєво випаровується, поступаючись місцем новому дефіциту. Саме тут народжується глибока втома — втома від множинності, яка ніколи не складається в ціле.
У цьому стані забуття ще не є абсолютним. Навіть серед найгучнішого гамору світу в душі інколи виникає раптова тиша — «пауза буття». Це момент, коли жодне бажання не здається істинним, а жодна річ — достатньою. Душа на мить завмирає, відчуваючи дивне тяжіння з глибини, яку вона сама ж і захарастила речами. Ці спалахи ясності короткі, і світ швидко повертає її до своїх звичних механізмів, проте в пам’яті залишається тривожний слід: усвідомлення того, що її життя не може бути лише послідовністю зовнішніх подій.
Шлях до пригадування починається не зі створення нового центру, а з раптового відчуття нестачі. Душа має відчути, наскільки далеко її увага відійшла від власної основи, розчинившись у чужих напрямках. Це усвідомлення болісне, бо воно оголює порожнечу там, де душа сподівалася знайти повноту. Але саме ця порожнеча, що виникає посеред множинності речей, стає першим справжнім місцем для майбутньої зустрічі з собою.
Розуміння своєї розсіяності — це ще не саме повернення, але це вже пробудження від сну. Душа вперше бачить, що вона не є сумою своїх ролей чи випадкових бажань; вона є тим, хто стоїть за ними, і хто одного разу дозволив собі загубитися, щоб тепер відчути тихе, ледь вловиме тяжіння свого справжнього Дому.