Розрив між душею та Домом не є зовнішньою подією, що сталася колись у часі. Це не географічне вигнання, а внутрішня метаморфоза уваги. У своєму чистому стані душа є прозорою: вона споглядає Осердя і в цьому спогляданні знаходить свою повноту. Вона не має потреби в «собі», бо вона має все буття.
Проблема виникає в мить першого руху відвернення. Це акт метафізичного зміщення: момент, коли душа перестає сприймати себе як прояв Світла і починає бачити в собі автономний центр. Душа є єдиним рівнем буття, де можливий вибір напрямку погляду — і саме ця свобода містить у собі ризик відвернення. Вона відвертається від споглядання вертикалі — тієї єдиної осі, що тримає її у цілісності — і спрямовує погляд на розмаїття форм, що лежать нижче.
Це зміщення погляду подібне до того, як людина, заворожена грою віддзеркалень на поверхні води, забуває про саме небо. В ту мить, коли душа замикається на власній окремості, вона втрачає зв’язок із цілим. Центр ваги переноситься з Витоку на периферію. Раніше вона дивилася з однієї точки — з Осердя; тепер її погляд стає фрагментарним. Саме тут починається розсіяність.
Цей рух не є вироком чи остаточною втратою. Відвертаючись від Джерела, душа не перестає належати Йому; вона лише втрачає здатність усвідомлювати цю належність. Сама можливість її розсіяності є доказом того, що десь у глибині зберігається первісна цілісність, яка тепер стала невидимою, але не зникла. У мить, коли погляд зміщується вбік, у душі закладається лише перший слід майбутньої туги — тієї прихованої сили, що згодом стане Еросом і примусить її шукати дорогу назад. Таким чином, кожне віддалення вже містить у собі зародок майбутнього повернення.