Матерія не є ворогом Світла і не є самостійною силою, що протистоїть Дому. Вона — це межа, на якій дихання Джерела стає тихим, майже невловним. Якщо Осердя — це гранична концентрація буття, то матерія — це його граничне розсіювання; стан, де Світло настільки розрідилося, що стало здатним прийняти форму, вагу та часовість.
Помилка душі не в тому, що вона торкається матерії, а в тому, що вона бачить у цій щільності кінцеву зупинку. Матерія подібна до крайньої точки хвилі: вона вже не має видимої сили океану, але вона все ще є водою. Вона — це терпіння Абсолюту, Його згода бути обмеженим, щоб світ міг стати дотичним. Коли ми називаємо матерію «нижчою», ми забуваємо, що саме вона дозволяє любові стати дією, а спогляданню — втілитися у слові, дотику чи жесті.
Для прозорої душі матерія перестає бути темницею. Вона стає гранично тонкою тканиною, на якій Дім малює свої візерунки. Матерія — це не опір Світлу; це його остання смиренна форма. У цій точці еманація досягає своєї межі. Тут Світло найтихіше — і тут воно найближче до форми.