Душа помиляється. Вона бачить в Іншому те, що не належить жодній формі. Вона приписує йому повноту і завершення руху. Вона відчуває, ніби шлях закінчився, ніби вся туга нарешті знайшла своє абсолютне місце.
У цьому — небезпека і спокуса ідолопоклонства. Бо жодна людина не є Джерелом. Жоден погляд не може вмістити те, що перевищує буття. Жодна присутність не є тотожною Домові.
Але ця помилка не є слабкістю. Вона є неминучою формою, в якій душа вперше витримує близькість Дому. Те, що в чистому вигляді було б нестерпним і спопеляючим, стає можливим лише через перенесення.
Душа не може ще дивитися прямо на Сонце — і тому вона дивиться на нього крізь Іншого. Вона не може ще торкнутися Джерела — і тому торкається через присутність, яка його пропускає. Ця омана є провідником: не тому, що вона істинна сама по собі, а тому, що без цього «затемнення» істина залишилася б недосяжною.