Є одна планета, схована в пелюстках мовчання –
На ній дерева ростуть із дотику,
А вітер приносить не пил, а спогади, що пахнуть тобою.
Я збудувала там сад, де кожна квітка –
Cльоза, що впала на ґрунт надії.
Вони квітуть у ніч, бо тільки вона знає,
Як не злякати ніжність.
Тут висить місяць із обіймів,
Що обертається навколо нашої пристрасті.
Його світло не яскраве, але глибоке –
Воно пронизує душу наскрізь
І залишає тінь тепла на шкірі.
В одній із галактик – моря з думок,
Яких не встигла тобі сказати, і кораблі,
Що пливуть від берега розуміння до іншого,
Везучи твоє світло крізь темні води страху.
У цьому космосі є зірка, названа твоїм ім’ям,
Її сяйво розпалює цілі епохи в моєму серці.
І якщо колись відчуєш, що світ мовчить або відвернувся –
Згадай про цей Всесвіт.
Бо в ньому Ти – центр,
А я – мандрівниця, яка знову й знову обирає дім там, де Ти.