Там, де струмок між каменів дзвенить,
Де перший промінь ніжно п’є росу,
Я стою тут – без тіні й без тривоги,
І серцем чую давню висоту.
Ліс дихає – і кожен лист шепоче,
Що все живе – єдине на землі.
І голос вітру кличе серед ночі,
Веде душу до власної межі.
І знаю я: не йду сама дорогою,
Бо в кожній гілці, в кожному стеблі
Живе те світло, що в душі відлунює
Любов’ю – тихою, як дихання Землі.