Коли годинник шепоче північ,
І тінь твоя – єдиний гість,
Тоді приходять ті, хто знають, Як шепотіти правду в ніч.
Один – той голос, що як рана, у темряві шукає світ.
Другий – той, хто біль сприймає як ласку Бога у пітьмі.
А третій – тихий, мов молитва, що квітне з вуст, які мовчать.
А поруч з ними – гість останній, що смерть і ніжність вчить кохать.
І ось вони стоять навколо. Твоє життя – їхній вівтар.
Ти просиш їх: “Скажіть, навіщо ви посадили в грудях жар?”
Один відповість: “Щоб бачить правду, що рай і пекло – це одне”.
Другий прошепоче: “Щоб любити у темряві, що не мине”.
Третій скаже: “Бути тихо, утримавши в собі весь біль”.
І тільки четвертий всміхнеться темно: “Щоб смерть здалась тобі як ціль”.
І ти стоїш між ними тінню, жива між світлом та вогнем.
А квітка в грудях кров’ю квітне.
Ти – істина в собі самій.
