У темній кімнаті,
Де сирена не співає, а молиться,
Душа розквітає мовчки –
Мов отруйна квітка під шкірою.
Нею не милуються.
Її не ставлять у вазу.
Вона роздирає зсередини –
А ти всміхаєшся.
Хіба не свідчення,
Що досі жива?
Кожен подих – прощання
З тією, що була вчора.
З тілом, що більше не вірить повітрю.
З небом, яке не тримає – скидає.
Кожне слово – могила,
І ми – німі гробокопи
Власної пам’яті.
Вибираємо: що залишити,
А що поховати глибше.
Але ця квітка…
Вона не в’яне.
Її коріння – у тому, хто чує.
І ти чуєш, навіть крізь сон.
Твоя шкіра пам’ятає більше,
Ніж будь-яке місто після бомбардування.