Коли земля тремтить від гуркоту гармат,
І небо вогняне – мов відлуння прокляття,
Я чую плач безіменних полків,
Душ, що шукають спокою й укриття.
У кожній кулі – сповідь чужа,
У кожнім вирі – крізь попіл і кров –
Життя згорає, мов спалах нічний,
Мов звук, що урвався на півслові.
Сльози матерів – краплі гіркої роси –
Лягали на тлі хаосу й руїн.
Вони стелили доріжки надії,
Щоб хтось по них піднявся до зір.
Ми не лише зброєю пишемо час,
Ми пишемо руками, що рятують вперше.
Очима, що бачать у ближнім – себе,
І серцем, що гоїть розтрощене серце.
Хай вибухи вщент розносять стіни –
Знай: людяність не зникає в попелі.
Вона живе в дотиках, повних тепла,
В обіймах, що спиняють страх і болі.
Нехай кожен крок у порожній простір –
Веде до світу, де діти сміються.
Бо цінність миру – у голосах, що лунають
Там, де колись тиша кричала в ночі.
Піднімемо ж над пеклом чистий мирт –
Символ зцілення, сплетений з рук.
Нехай його гілля вкаже шлях назад –
До світла, де любов сильніша за зброю.