Ранок. Але не той, що приносить світло - а той, у якому воно більше не з'явиться. Ти прокидаєшся, але земля - ні. Навіть дихання стає зрадою.
Жоден телефон не працює. Жоден екран не блимає. Повітря має присмак металу. Небо - не сіре й не чорне... порожнє. Не мертве - викреслене. Місто застигло в останньому вдиху. Люди йдуть, але не кудись. Мовчки. Повільно.
Ніхто не плаче. Сльози - це емоція. Тут же залишилась тільки відсутність. Дерева не шумлять, квіти не пахнуть. Усе забуло, що воно живе.
А десь глибоко - під землею чи в самому диханні світу - хтось натиснув. Не кнопку. Думку. Думку, що страх - сильніший за любов. Що контроль - важливіший за істину. І весь світ погодився... мовчки.
Не було вибуху. Не було спалаху. Просто перестало бути "ми". Навіть ти і я - стали тінями, що забули, чому колись шепотіли одне одному "назавжди".
Найстрашніше - не смерть. А забуття істини, що ми колись були любов'ю.