У небі, що пливе, мов чай із жасмину,
Де хмари – вуаль зі старого сну,
Висіла Кімната-Луна – без дна,
На нитці мовчання, позбавлена ґрунту.
Стіни її – зіткані з пам’яті й шелесту,
Мов листя, що осипалось в тіло,
А на підлозі – годинник, розбитий до шепоту,
Уламками часу, як серце – без цілого.
Там дитина сиділа на стільці без обличчя,
Руки – прозорі, з води і ніжності.
В долонях – пташка паперова з листа,
Якого ніхто ніколи не відкриє.
На згинах – слова: “люблю”, “чекав”, “пробач” –
Та чорнила давно перетворились на пил.
І з’явилась Вона – Мандрівниця Снів.
Без стуку й дверей – бо сни не мають замків.
Кожен крок її – дотик спогаду без слів,
Відлуння колискової з глибини віків.
Вона не питає – схиляється до плеча.
І дитина – вперше – піднімає голову.
Замість обличчя – світло.
Не те, що ріже, а те, що будить душу.
Світло, що пахне хлібом і маминим шарфом,
Ранком, де біль ще не оселився.
“Ти прийшла?” – прошепотіла дитина ніжно,
“Я так довго чекав…”
Паперова пташка тихо ожива:
Розправляє крила – злітає до безмежності.
Мандрівниця кладе долоню на груди дитини –
І перший уламок Світла оселяється в ній.
Він стає жаринкою – теплою, як спогад
Про те, що не сталось, але залишило слід.
Кімната розчиняється в шепотах…
А Вона йде далі – зі Світлом у собі.
Бо попереду – ще багато душ,
Хто чекає на дотик і зцілення.