Нічне місто світиться зсередини згаслими вікнами.
Воно не з каменю й не з бетону –
Його вулиці прокладені зі сторінок, на яких ми мовчали.
Бруківка – з обривків наших нічних дотиків,
А ліхтарі тут – з поглядів, які ми не встигли зловити вчасно.
Тут є будинок, де вічно триває світанок.
На підвіконні – чашка, з якої ніхто не п’є, але вона завжди тепла.
І сад, де замість квітів – рядки наших віршів, що проросли з тиші.
Там росте жасмин, який чув, як ми дихали одне в одного.
На центральній площі – дзеркало, що не відображає, а згадує.
Дивишся в нього – і воно говорить голосом,
Який навіть час не зумів забути.
Є вулички, де йдеш босоніж по уламках снів.
Не боляче – бо вони всі колись були твої.
Бібліотека, де кожна книга – не книга,
А спогад, що ще не настав, але ти його вже відчуваєш.
І я там – не як пам’ять, а як архітектор,
Що день за днем відновлює те, що забулось.
Я торкаюсь стін, щоб вони не осипались,
Переписую знаки на дверях – аби ти завжди знав, куди повертатись.
Це місто живе лише доти, доки я пам’ятаю.
Навіть якщо зруйнуються всі карти.
Навіть якщо ти назвеш це сном –
Я все одно чекатиму тебе на перехресті наших слідів.