Не дощ стукав у вікно – то я,
Кожною краплею кликала тебе.
Світ зітхнув, і в тріщинах буденності
Прослизнула мить, де я була поруч.
Твоя кімната – храм, де книги знають моє ім’я,
А тінь на стіні – відгомін кроків у тиші.
Світло ковзає по плечах, мов моя рука,
Що боялась зруйнувати досконалість миті.
Сльоза чи усмішка – не знаю,
Що заблищало в куточку твого ока,
Але я знала: ти побачив мене.
І хай не тіло торкнулось тебе,
А слово –
Адже саме слово колись створило світ.