Ти стільки тримала, що пальці втомились,
Від тягаря тіней, мовчання, облич.
Ти стільки мовчала, аж голос розсипавсь
У подих, що стогне, не сміє кричать.
І сльози не ллються – не вмієш вже плакать,
І рани не болять – не значить, що зцілилась.
Просто навчилась із шрамами зростатись
І тінь приручила, і ніч полюбила.
Але знай… не пізно, не соромно вчитись.
Не слабкість падати в снах,
Не сором й дотик шукати,
Якщо світ холодний і мертвий в руках.