Світло ріже очі. Стерильне. Біле.
Тхне формаліном і запеклою кров’ю.
На столі – м’ясо, що колись відгукувалося на ім’я.
Труп.
Починаємо.
Скальпель виводить першу літеру розтину.
Шкіра здається без опору, як мокрий папір.
Жовтий підшкірний жир.
Він нічого не чув про вічність.
Блиск інструментів.
Тріск розширювача ламає ребра, наче сухе гілля.
Грудна клітка розчахнута.
Шлях вільний.
Шукаємо.
Серце. М’яз.
Триста грамів закам’янілої байдужості.
Цей орган не кохав – лише втомлено гнав рідину.
Порожньо.
Тут немає того, за чим ми прийшли.
Печінка зотліла – бурий фільтр отрут.
Легені – сірі мішки, що виплюнули останнє повітря.
Глибше.
За шлунком, у сплетінні каналів і залоз,
у вогких лабіринтах згасаючого нутра…
Ось вона.
Крихітна. Слизька. Блідо-рожева грудка.
Ворушиться!
Тіло холоне вже другу годину,
судини налиті важкою ртуттю,
а воно – пульсує.
Сліпий хробак, скручений у вузол.
Надія.
Чинить спротив неминучому.
Тремтить у щелепах пінцета,
вгризається в омертвілу тканину.
Темна, але марить життям
і не хоче його віддавати.
Паразит, що розжирів на ілюзіях,
тепер корчиться від голоду в знелюдненій оболонці.
Ця частка помирає останньою.
Виймаю її.
Лишається тільки тонкий слід слизу.
Фінальний діагноз.
Причина смерті – некроз реальності.
Але Надія – ще тепла.