Коли на ниву, випиту в бою,
Лягає ніч – мовчазна і бездонна,
Ступає знов зажурена Мадонна,
Туди, де смерть стояла у строю.
Тонкими пальцями з сизої імли
Збирає тихо в трав’яні подоли
Уламки гострі, що у мерзлім полі
Сталевим цвітом вранці проросли.
Омиє кожен рваний край росою,
Загоїть шрам на спаленій броні,
І розітне тремку блакить собою,
Щоб біль старий віддати вишині.
Розсипле сум по куполу небес –
Сузір’я Гільз і Стріл вогненні знаки.
Де в чорній крові задихались маки,
Проллє безодня зоряний компрес.
Гірчить цей вік і порохом, і сном,
Блищить залізом – пусто й суворо.
Це пам’ять наша – випалене море,
Що застига під плавленим склом.